Володимир, світлий хлопчик, що прийшов на світ 3 листопада 2005 року. Його назвали на честь дідуся — і так склалося, що доля розмістить їх поруч навіть після смерті: внизу — могила старшого Володимира, а над нею — могила онука, якому судилося прожити лише шістнадцять років.
Він народився 3 листопада 2005 року в Маріуполі. Єдина дитина в родині, ріс спокійним, уважним і доброзичливим хлопцем, який завжди знаходив спосіб допомогти іншим — мамі, сусідам, друзям.
З раннього дитинства Володимир тягнувся до спорту: грав у футбол до пізнього вечора, займався плаванням, тхеквондо. Неодноразово брав участь у численних змаганнях, з яких привозив грамоти та відзнаки. Спорт став для нього важливою частиною життя — своєрідним покликом, що формував його характер. Любив мандрувати: подорожував Україною та Європою, але завжди повертався з переконанням, що пов’язує своє майбутнє тільки з Україною.
Повномасштабна війна заскочила Володимира вдома. Він бачив руйнування Маріуполя й прагнув бути корисним — носив воду, допомагав сусідам, підтримував тих, хто залишився поряд. У ті дні він багато говорив із мамою, шукав відповіді на складні запитання, намагався зрозуміти те, що відбувається з його містом і країною.
15 березня 2022 року російський снаряд влучив у будинок на проспекті Будівельників, 112. Володимир у той момент був біля під’їзду разом із троюрідним братом Едвіном. Обидва загинули на місці. Це сталося миттєво — у місті, яке щодня втрачало своїх мешканців.
Спочатку хлопців поховали у дворі, а влітку — перепоховали на маріупольських кладовищах. Мама Володимира зуміла виїхати з окупованого міста лише через кілька місяців, забравши з собою документи сина — єдине, що могла вберегти.
Володимиру було лише шістнадцять. Він мав спортивні успіхи, інтерес до знань, плани на майбутнє й щиру любов до України. Таким він і залишився в пам’яті тих, хто його знав: хлопцем, у якого було багато мрій, сил, можливостей. Але його життя обірвала російська навала.