Він власноруч брав у полон окупантів, які прийшли вбивати на наші землі. Його боялися вороги, він же їх – ні. Рятуючи побратимів поблизу Бахмута, загинув регбіст Володимир Яворський.
Народився він 2 грудня 1994 року у Києві. Навчаючись у четвертому класі столичної школи, почав займатися регбі. Саме цей вид спорту, як потім казав сам Володимир, залишив найбільший слід у його житті. Його дядько був знайомий з тренером київської команди “Антарес”, куди і привели хлопця. Відтоді почалася спортивна історія майбутнього захисника, довжиною у понад 15 років. Прийшовши на секцію ще маленьким хлопцем, він швидко влився у колектив. Тренер команди Роганов Віталій Євгенійович пригадує, що Вова вирізнявся своїми антропометричними даними і, як кажуть одноклубники, буквально за кілька тижнів тренувань його вже було не відрізнити від тих, хто грав набагато довше. Він був дуже дисциплінованим спортсменом. Окрім тренувань з командою, ще додатково займався окремо. За свою прямолінійність, безкомпромісність, відкритість та прямоту у клубі його називали “Камаз”. Таким був його позивний потім і в армії.
За роки, проведені в “Антаресі”, Володимир неодноразово підіймався на п’єдестали різних змагань. Разом з командою вони двічі ставали переможцями чемпіонату Києва з регбі-15, були володарями Суперкубка Києва. У 2014 та 2016 роках вигравали чемпіонат України з регбі-15 серед команд Вищої ліги, а у 2017 році стали володарями бронзових нагород вітчизняної Суперліги, що є найбільшим досягненням.
Навчання чи робота ніколи не ставали на заваді тренуванням. Після школи Володимир закінчив Київський військовий ліцей і намагався вступити до військового вишу, але не вийшло, не пройшов психологічний відбір. Сказали, що він занадто гіперактивний, але, як показала війна, саме такі хлопці і потрібні війську. Та Володимир не зневірився, а пішов здобувати вищу освіту до Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій, який раніше називався Державний університет телекомунікацій. Працював на різних роботах і, як кажуть друзі, він постійно шукав себе. І, здається, по-справжньому знайшов себе після повномасштабного вторгнення.
Взагалі поняття зневіри чи смутку Володимиру знайоме не було. Він ніколи не видавав свого поганого настрою, але той, хто знав його добре, бачив усе по очах. Довго сумувати собі він ніколи не дозволяв. Що б не траплялося, завжди продовжував рухатися далі по життю з посмішкою – таким назавжди запам’ятають його друзі.
До останнього дня перед початком повномасштабного вторгнення вони збиралися командою, аби пограти в улюблене регбі. Так мало бути і надалі, але усе зруйнувала війна. Після початку наступу Володимир вступив до лав сил територіальної оборони. Він хотів бути корисним суспільству, боронити країну та свою родину. Згодом потрапив до спецпідрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України “Артан”.
Він виконував завдання на межі людських можливостей, по всій лінії фронту, ніколи не пасував перед труднощами, хоч не раз опинявся у справжнісінькому пеклі. Тренер Віталій Євгенійович пригадує, що це була людина надзвичайної сили волі. А ще він не мав жодних секретів від дорогих та близьких йому людей, не кажучи вже про якісь “скелети у шафі”. Він ділився, радився та допомагав, коли хтось цього потребував.
Друзі кажуть, що час від часу Володимир надсилав відео з передової. Показував, у яких умовах доводиться іноді ночувати, аби тільки наблизити нашу перемогу. Дощ, справжня злива, напівзруйнована хата і де-не-де сухі місця всередині, бо даху майже немає. Але це ніяк не впливало на настрій бійців. Це найменше, що може засмучувати на війні, коли щодня гинуть найкращі від ворожих куль.
За часи служби Камаз отримав і поранення, і контузії, приїжджав на реабілітацію, але усі, хто бачив його у ті короткі періоди, кажуть, що смутку в очах чи думки про те, що він не повернеться з війни, у нього не було. Затримуватися на лікарняному йому не подобалося, він прагнув чимшвидше повернутися до своїх побратимів.
Командир спецпідрозділу “Артан” з позивним “Титан” розповів історію, як хлопці приручали коней. Брали їх з собою на полігон, аби тварини не боялися звуків стрільби та вибухів. З одним із коней вирішив подружитися і Камаз. Вів його поруч з собою, коли хлопці почали відпрацьовувати стрільбу. Від цих звуків кінь почав вириватися і вкусив Володимира за руку. Але не просто вкусив, а відкусив йому аж 3 пальці. Врешті коня хлопці відпустили, а Камазу, на щастя, пальці пришили назад. Звісно, перший час потрібно було проходити реабілітацію, але він часу не гаяв і почав вчитися стріляти лівою рукою, яка була неушкоджена. Якщо попросити описати одним словом Володимира, то всі однозначно скажуть “Воїн”.
Востаннє з тренером, своїм старшим другом, як він вважав, вони бачилися у відпустці. Зустрілися у ботанічному саду, прогулялися і попили чаю вдома у наставника. Це, як з’ясувалося пізніше, була їхня остання зустріч, прощання. Друзі тримали з ним зв’язок через соціальні мережі. Але зв’язок на передовій – справжня розкіш. Додзвонитися чи дописатися до людини буває не просто. А чекати відповіді – ще важче. Друг по команді Юрій якось написав йому, але відповіді ні у той день, ні у найближчі не отримав. Ця тиша переполошила багатьох, всі почали шукати Володимира. Та, на щастя, усе з ним було гаразд, як тільки зміг – одразу відписав, що живий.
За день до трагедії Юрій писав йому знову, але, як того разу, на жаль, не сталося. Більше жодної позначки онлайн під іменем Володимир і назавжди непрочитане повідомлення. Втім, мабуть, не одне.
30 травня 2024 року на одному з найгарячіших напрямків фронту – у Часовому Яру на Донеччині – рятуючи пораненого побратима, 29-річний Володимир Яворський загинув. Під час евакуації почався артобстріл, на жаль, один з уламків потрапив під шолом Камаза…
Це величезна втрата для підрозділу і невиліковна рана, справжнє горе для батьків, у яких Володимир був єдиним сином…
8 червня Героя провели у його останню путь. Сотні людей прийшли попрощатися з ним у Володимирському соборі у Києві. Поховали його на Лук’янівському кладовищі столиці.
Війна різко і в одну мить обірвала молоде життя, забрала Володимира у найближчих. Він стільки всього хотів ще зробити, але не встиг. Та його мрії мають втілитися у життя попри все, вирішили друзі. Вони планують відкрити кав’ярню, про яку він так мріяв, і назвати її VovKam (Вова Камаз). А ще організувати безкоштовну секцію з регбі для дітей, аби вони, як і він свого часу, миттєво і безповоротно закохалися у цей вид спорту. До ініціативи запрошують долучитися і всіх бажаючих, адже Володимир віддав життя за Україну та кожного з нас…