Йому було лише одинадцять. Артем Мардзявко ріс у Миколаєві — уважний, допитливий школяр 6-А класу, який любив навчання й особливо географію. Після його смерті в електронному щоденнику з’явилася «дванадцятка» за контрольну, до якої він так готувався.
Артем змалку займався спортом: ходив на секцію айкідо, тренував дисципліну й витримку, завзято грав у футбол із татом. У спорті він був упертим і світлим, немов створеним для руху вперед. Він цікавився ІТ, умів налаштовувати техніку й прагнув дізнаватись нове.
Напевно, його найбільша мрія була не про перемоги — він хотів, щоб родина знову була разом. Батьки розійшлися, та Артем вірив, що сімейна злагода може повернутись.
У страшну ніч проти 13 жовтня 2022 року російська ракета С-300 влучила просто в їхній будинок. Без сирен, без попередження. Бетонна плита затиснула ноги Артема – він провів під завалами шість нестерпних годин. Рятувальники працювали в диму та пилу, а хлопчик лишався при тямі, терплячи біль, який неможливо уявити. Коли хлопчика витягли, він міцно обіймав маму у швидкій. Останні слова були зворушливими: «Мамо, ти ж скажи, що я не прийду сьогодні до школи…»
Поки у лікарні медики готували хлопчика до операції, батьки вірили, що дитина виживе. Але організм не витримав. Синдром тривалого стиснення не залишив шансів. Увечері Артема не стало.
На похороні мати пообіцяла синові виконати його найбільшу мрію — повернути родину. І це сталося: його маленьке серце зуміло об’єднати близьких навіть після смерті.
Світла пам’ять Артему Мардзявку — спортсмену, доброму й світлому хлопчикові, який до останнього дихав надією.