Уродженець Дніпропетровщини, майстер спорту міжнародного класу зі змішаних єдиноборств, боєць Збройних сил України. Його життя стало взірцем відданості Батьківщині та прикладом самопожертви заради майбутнього своєї країни.
Олег Куліш народився у Кривому Розі у 1996 році. Із цим містом були пов’язані його дитинство та юність. Тут він закінчив школу, а згодом вступив до Криворізького національного університету. Саме тут батько Станіслав привів хлопця до його першої спортивної секції. Відтоді життя Олега було нерозривно пов’язане зі спортом: бокс, боротьба, кікбоксинг, а найголовніше — змішані єдиноборства.
У клубі «Tiger» під керівництвом тренера Ігоря Смаглія юнак виріс у справжнього бійця ММА світового рівня, майстра спорту міжнародного класу зі змішаних єдиноборств. Серед його здобутків — перемоги на світових та європейських чемпіонатах, високі місця на багатьох професійних турнірах, участь і здобуті медалі на чемпіонатах IMMAF та WWFC.
Його дружина Марина згадує: «Олег завжди був наполегливим. Завдяки своєму характеру він ішов до мети, незважаючи ні на що. Навіть попри те, що на початку кар’єри в нього не було гучних перемог чи особливих досягнень. Саме такі виняткові риси характеру дали йому змогу згодом досягти значних успіхів у спорті. Він довго йшов до цього визнання».
До лав Збройних сил України Олег Куліш долучився ще за часів проведення АТО, коли проходив строкову службу. Саме тоді він отримав свій постійний позивний «Фізрук», адже, за свідченням побратимів, проводив безліч часу у спортивному залі. До того ж залучав до занять спортом своїх товаришів по службі, настановлюючи їх і подаючи власний приклад. Навіть під час служби знаходив час і можливість виступати на змаганнях.
Дружина Олега Марина каже: «Після служби він дуже хотів відкрити власну справу. Ідей було багато, але головне було, щоб бути вдома. Він казав, що байдуже, якою буде робота, аби тільки спати вдома».
На жаль, мирне життя для Олега тривало недовго. Після початку повномасштабного вторгнення він знову взяв до рук зброю: з 1 квітня 2022 року долучився до лав 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, мав звання старшого солдата. Воював у штурмових військах, був старшим стрільцем, навідником, водієм, а згодом опанував спеціальність пілота БпЛА. Товариші по службі відгукувалися про нього як про надійного друга і побратима, який міг виручити у будь-якій ситуації та завжди тримав слово.
Марина розповідає: «Про службу Олег говорив небагато — здебільшого про те, як доводилося витримувати страшні умови на передовій. А ще — про котів, які в окопах на «нулі» були постійними супутниками наших бійців, адже Олег дуже любив тварин. Із серйозного згадував, як зовсім поруч стався ворожий приліт і загинув їхній командир «Тихий», а решта бійців отримала контузії. Потім вони витягували командира, щоб він не залишився на позиції».
Довгі місяці й роки на передовій, на самому «нулі», без ротацій та перепочинку. Це не могло не позначитися на здоров’ї. На тлі постійного стресу в Олега спрогресувала смертельно небезпечна хвороба, яка виявилася невиліковною. 1 квітня 2026 року він пішов з життя…
Для рідних, друзів і побратимів він назавжди залишився світлою, відвертою людиною, на підтримку якої завжди можна було розраховувати.
Герої не йдуть у забуття. Вони продовжують жити у своїх справах, перемогах, вчинках і в пам’яті тих, заради кого боролися. Саме таким назавжди залишиться Олег Куліш.
Світла пам’ять.